Мофлакса

Так, Мофлакса – це антибіотик з групи фторхінолонів. Він має широкий спектр дії та ефективний щодо таких бактерій:

• стафілококів;
• стрептококів;
• гарднерел;
• гемофільної палички;
• легіонел;
• мораксел;
• хламідій;
• мікоплазми.

До діючої речовини Мофлакса можуть бути стійкі клебсієли, ентерококи, метицилін-резистентний стафілокок, кишкова паличка, гонококи. Несприйнятлива до нього синьогнійна паличка.

Зверніть увагу: антибіотик Мофлакса ефективний щодо бактерій, які стійкі до дії бета-лактамів і макролідів (амоксицилін, азитроміцин та інші).

В інструкції із застосування Мофлакса вказані такі показання до призначення ліків:

• пневмонія;
• інфекційно-запальні хвороби шкіри та м'яких тканин;
• захворювання органів малого таза, якщо їхні збудники чутливі до моксифлоксацину;
• запалення придаткових пазух носа (синусит), спричинене бактеріями;
• хронічний бронхіт і обструктивні захворювання легень (ХОЗЛ) у стадії загострення.

Зверніть увагу: Мофлакса – антибіотик другої лінії. Його призначають у ситуації, коли інші препарати широкого спектра дії (пеніциліни, цефалоспорини, макроліди) є неефективними.

Антибіотик Мофлакса 400 мг у таблетках треба приймати 1 раз на день. Прийом їжі не впливає на переносимість і засвоюваність ліків, тому їх можна пити незалежно від їди.

Тривалість курсу терапії визначає фахівець, у середньому вона становить від п'яти днів (при загостренні бронхіту) до двох тижнів (при запальних гінекологічних захворюваннях).

Розчин для інфузій Мофлакса (у флаконі) вводиться внутрішньовенно крапельно один раз на добу. Тривалість лікування залежить від діагнозу й відповіді організму на дію антибіотика. Тривалість крапельниці повинна бути не менш ніж 60 хвилин, повільне введення знижує ймовірність розвитку побічних ефектів моксифлоксацину.

Важливо! Якщо самопочуття пацієнта покращується, через 4-6 днів (залежно від захворювання) крапельниці можна замінити на таблетки Мофлакса. Така терапія називається ступінчастою.

Лікарі призначають моксифлоксацин для лікування негоспітальної пневмонії – того захворювання, що розвинулося поза стаціонаром. Якщо в пацієнта діагностують запалення легень під час тривалого перебування в лікарні, його називають госпітальним. Така пневмонія спричинена особливими бактеріями, стійкими до дії звичайних антибіотиків.

Ні. Як і будь-який інший препарат з групи фторхінолонів, моксифлоксацин можна призначати тільки пацієнтам старше 18 років. У дитячому віці він негативно впливає на хрящову тканину.

У дуже поодиноких випадках моксифлоксацин може спричинити розвиток фульмінантного гепатиту – швидко прогресуючого ураження печінки. Спиртні напої теж негативно впливають на печінку. Лікарі не рекомендують поєднувати прийом антибіотика Мофлакса й алкоголю.

Оскільки моксифлоксацин порушує розвиток хряща в організмів, що ростуть, вагітним цей антибіотик не рекомендується. Якщо таке лікування необхідне жінці в період лактації, годування грудьми слід припинити.

Список побічних ефектів цього антибіотика досить великий, докладніше вони описані в інструкції. До найбільш неприємних і небезпечних відносять:

• психічні порушення (психомоторне збудження, галюцинації, суїцидальні думки, тривожний розлад, депресія);
• порушення провідності імпульсів у серці (подовження інтервалу QT), що може призвести до розвитку життєзагрозливих аритмій;
• розрив сухожиль;
• підвищення внутрішньочерепного тиску;
• появу аневризми (випинання стінки) аорти, іноді її розрив.

Однак частіше за лікування Мофлаксою пацієнти скаржаться на нудоту, блювання, біль у животі, розлади дефекації.

Важливо! Іноді моксифлоксацин може провокувати розвиток судомних нападів.

Мофлакса та Левофтор – це антибіотики з групи фторхінолонів. Але вони відрізняються діючими речовинами, формами випуску й показаннями до застосування.

Левофтор (левофлоксацин) випускається у вигляді розчину для ін'єкцій (у флаконах). Його використовують для лікування інфекційно-запальних захворювань органів дихальної та сечовидільної системи, шкіри, а також сибірки. Вводяться ці ліки внутрішньовенно крапельно 1-2 рази на добу.

Який препарат необхідний пацієнту, визначає лікар з урахуванням історії хвороби.